неділя, 20 вересня 2015 р.

Есе "Осанна осені..."

Есе на тему
«Осанна осені, о сум! Осанна». Магічна пора року в осяганні Ліни Костенко.

  
     Заспокійлива пора року, заколисування землі до сну, останній спалах живої природи, загнаної часом до межі небуття, — осінь.
У стані передсмертного розпачу вибухає вона найнесподіванішими барвами, ніби прагне в одному менті пригадати світові, якою була її врода протягом весни і літа — розтрачена на сотні днів. Ця дивовижна краса, скупчена у фокусі згоряння, схожа на видіння спотуженого людського мозку в останню життєву мить, коли перед згасаючими очима проминає в картинах усе, що було наймиліше серцю — в одній секунді.
Ой не крийся, природо, не крийся, що ти в тузі за літом, у тузі... Ми восени так cхожі хоч крапельку на образ Божий... Вже осінь, і не повернеться кохання, вже осінь — як сумно на душі мені...
Роздуми, сповіді, осмислення життя, зласкавленість душі…

      Осінь-магічна пора чуттєвої зрілості. Приходить непомітно, заворожує ніжністю срібного павутиння, різнокольоровими квітами, дихає вранішньою прохолодою, встеляє землю золотавим килимом. А згодом, сумуючи, плаче дощами, замислено і таємничо ховається в пелені туманів і з кожним днем стає ніби більш похмурою та сердитою, як жінка, що відчуває прихід зими.
     Цієї пори в душі зароджується бажання переглянути сторінки свого життя, замислитися над вічними істинами, зрозуміти щось важливе для себе і для світу.
     Постають питання: «Чому осінь так подобається людям,а надто поетам, музикантам, художникам?Чому саме вона пробуджує в уяві найдивовижніші образи, викликає цілу гаму глибоких почуттів?»
     Можливо, складно відповісти на ці питання так одразу. Тому звертаюся за допомогою до української поетеси Ліни Костенко, яка присвятила магії осені цілу низку неперевершених творів.
     Гортаю першу частину нової збірки поезій Ліни Василівни «Річка Геракліта», цикл «Осінні карнавали». Від неї віє сумом, печаллю. Моя мета - зрозуміти, що відчуває лірична героїня, яке місце цієї пори року в її житті.
      Мені здається, осінь Ліни Костенко одухотворена, олюднена. Вона уявляється мені в образі гарної, але вже немолодої жінки, яка прощається з молодістю(літом) і, розуміючи це, прагне використати свій час і не загубити його.
      Лірична героїня, на мою думку, також немолода, вона так не хоче впускати осінь у своє життя:
                Пробачте, осінь, я вас не впущу.
                 У вас мороз на скронях.
                 Не барабаньте пальцями дощу
                 вночі по підвіконнях.
     Вона розуміє, що потрібно жити, цінувати кожну хвилину, бути гарною, коханою, щасливою.
Я краще ось пораджу вам —
 вдягнуть пурпурні шати.
 Бо вже пливе Левіафан,
 і треба поспішати.
 Одягнувши пурпурні шати, осінь стане пристрасною, таємничою,чуттєвою,
бо цей колір надає романтичної привабливості. Левіафан-морське чудовисько, яке часто ототожнювали з дияволом, у поезії - це противага, це боріння, наші творчі муки, наснага, стремління.
     Осінь у поезії Ліни Костенко з’являється в різних масках. Наприклад, у ролі сумної кравчині, яка «…шиє голим полям нескінчену сорочку з туману…», «…перемотує літо на чорні котушки тополь,…ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману». Як і вона, лірична героїня, сумує, плаче:   
    
Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?
 Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
 Я прощаюся з літом. І воно мені каже: — Прощай! —
 І хитає над шляхом порожні гнізда грачині.
      
       Почуття туги за втраченим, біль, порожнеча, самотність, розуміння того, що час не повернути назад, що життя минає, відчуваються і в поезії «Осінній день, осінній день, осінній!». Ліна Костенко ніби співає хвалу осені, лунає коротка молитва, в якій простежується здивування героїні: «Невже це осінь, осінь, о! — та сама». Крізь замилування проступають нотки суму, болю, розчарування: «О синій день, о синій день, о синій!», «Останні айстри горілиць зайшлися болем.», «Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій. І плаче коник серед трав — нема мелодій...». Туга за минулим літом, молодістю, красою природи та своєю струменить з рядків поезії.
       Мелодія у творах поетеси - це музика душі, це згадка про кохання. Надзвичайною, на мій погляд, є поезія «Ті журавлі, і їх прощальні
сурми...». У цьому зверненні ліричної героїні до арфістки-верби, яка грає на струнах дощу, відчувається прагнення знову відчути кохання у своєму серці, зігріти душу лавиною нових емоцій, переживань:
Зіграй мені мелодію любові,
Ту, без якої холодно словам.
       Верба, як символ родинного вогнища, як символ краси, у вірші уособлює притаєну зажуру, гордий сум. Верба і калина також прощаються зі своєю красою, як і лірична героїня твору. Їй подобається мелодія дощу і сурми журавлів, які кличуть у вічність за собою:
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу .
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
Тобі над полем в небі напишу.
      Осіння пора справді наштовхують жінку на спогади про колишнє кохання, пристрасть, навіює бажання пережити все знову і знову. Пригадую «Щоденник страченої» М. Матіос і порівнюю з почуттями ліричної героїні поезії Л.Костенко «Двори стоять у хуртовині айстр»:
                         Я Вас давно забути вже повинна.
                         Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
Обидві героїні, одна у своєму щоденнику, інша – у думках і спогадах, тужать за чоловіком, якого й досі люблять, їм приємні ці переживання. Молодість пройшла, а згадка про минуле повертає їх до життя, зігріває душу.
       Просто милується чарівністю осені Ліна Костенко у поезії «Самі на себе дивляться ліси». Осінь-це художник, «незримий Левітан», який «…то там торкнув пензликом,то там…»,розмалювавши у дивовижні барви так, що ліси «…розгублені від власної краси…». Яскравий осінній пейзаж зачаровує своєю простотою,милує уяву. Перед нами ліс, тиша і «…стоїть берізонька —
як в іскрах золотих».
        Як уже було зазначено, осінь у кожній поезії Ліни Костенко неповторна. ЇЇ багатогранний образ зітканий не тільки з уявних зорових деталей, він передає різноманітні почуття, емоції, переживання, навіює каскад думок і висновків.
       Мене дуже вразили поезії «Осінь жагуча», «Осінь дикунська», «Осінь убога».
      У першому вірші осінь -  «…вродлива  жінка,  ласкою  прогріта…», пристрасна коханка і турботлива мати, яка « дозріла  до  вогню  і  плоду», яка оберігає своє кохання, свій рід, своє щастя. Ось як змальовує  її поетеса:

Ще  літо  спить,  а  вранці  осінь  встане  — 
 в  косі  янтарній  нитка  сивини, 
 могутні  чресла  золотого  стану, 
 іде  в  полях  —  вгинаються  лани.
     У цьому творі осінь рання, яка ще не розпрощалася з літом, яка віддає свої плоди людям:
Близнята-зерна  туляться  в  покоси, 
 біжить  юрба  червонощоких  руж, 
 сплять  солодко  черкуси - негритоси, 
 біляві  яблука  і  жовта  раса  груш.
    Ми відчуваємо, що осінь у поезії уособлює багатство, родинну злагоду, добробут, щастя. Саме вона приносить людям врожай і дає надію на подальше життя:
 І  зливками  розтопленого  сонця 
 лежать  цитрини,  груші  й  виноград.
Поезія багата на кольори. Чорний, як  уособлення ночі, на початку твору свідчить про первинність усіх речей, природність, щедрість землі. Образ вогню, пристрасного кохання (червоний колір) поєднується з образом «живої землі», яка дарує плід. Багато і жовтого, який надає твору яскравості, світла, осяйності: «золотий стан», «лани», «покоси», «жовта  раса  груш», «щедрий сонцепад», «зливки  розтопленого  сонця». Ці образи створюють відчуття радості, гармонії, тепла, задоволення, ніжності, замилування. Поруч зі світлими за семантикою кольорами, як провісники холоду й зими,  у поезії з’являються  синій та білий кольори: « Рве синій  вітер білі посторонці», «Загусне  промінь  в  гронах  перегрітих.  А  ляже  сніг  на  похололі  дні…». Вони уособлюють холод, вмирання всього живого, смуток. Але, незважаючи ні на що, «… жагучий  сон  закоханого  літа  в  холодну  зиму  бродить  у  вині!» - такий оптимістичний фінал поезіі, який стверджує невмирущість життя.
    Жагуча осінь перевтілюється у Ліни Костенко в осінь дикунську у наступній поезії. Образ її розкривається через танок. До цього прийому поетеса вдається лише кілька разів, але на нього варто звернути увагу, оскільки в такий спосіб Ліна Костенко досягає динамічного зображення осені. У поезії «Осінь  дикунська»  авторка  порівнює  осінь  з  танком  дикунів, використовуючи відповідні художні образи: «Кошлатий вітер-голодранець в полях розхристує туман, танцює юродивий танець, б`є в бубон сонця, як шаман.», і тут же: «І, настовбучивши окраси-- зап`ястя, пера, пояси – гудуть зелені папуаси, лисніють литками ліси.». Така метафора показує
простоту, природність образу і водночас його магічність, адже у ритуальних
танцях дикунів є певне значення.
      Більш конкретна метафора в іншій поезії:
«Стриптизи осені, і дріж святого Вітта, і самотканний дощ, і сонця лиш на
чверть.». Святовіт – один із поганських богів західно-європейської
міфології, який уособлює війну і достаток. Його свято відзначалося восени
після жнив, на якому танцювали ритуальний танок. Цікава метафора у
рядку: «Шовковий шум танечої ходи йому на згадку залишає осінь.».
Означення «танечої ходи» підкреслює красу та невимушеність осінніх
перетворень.
    У цих поезіях ми бачимо, як поступово змінюється осінній пейзаж. Від сонячних, теплих, яскравих днів бабиного літа до прохолодних, похмурих,
дощових днів пізньої осені,осені убогої.
Якою ж змалювала її Ліна Костенко?
Немічна, гола, боса, голодна, нікому не потрібна стара жінка, що виконала свою місію й зібралася вмирати .
Все роздала, червінці й дукачі.
Чужі курчата розклювали просо,
Убога торба — хмара на плечі,
                            іду в полях, голодна, гола й боса,
                            А вже цвяхами колеться стерня,
                           і крутить хуга біле перевесло.
Осінь у полі зустрічає козак на білому коні. Можливо, це перший місяць зими, який приніс із собою сніги. У нього старенька просить викопати їй могилу:
Ти краще злазь, козаче, із коня,
                            копай могилу, поки не підмерзло.
Вкопай тепла земного.
Поклади
                            на тихі груди снігову намітку.
А в головах у мене посади
жовтогаряче сонце, як нагідку.
     Мені здається, що ця поезія хоч і сумна, але чуттєва, глибоко філософська. Ніщо не вічне, все змінюється, але й повертається знову. «Все йде, все минає, і краю немає…». Але треба любити життя, робити добро іншим, натхненно працювати, кохати, бо життя швидко минає, треба пам’ятати про це завжди і неодмінно залишити свій слід у цьому світі.
      Дуже сподобалися також невеликі замальовки поетеси, які створюють в уяві неповторні картини осінньої краси, вражають лаконічністю і разом із тим дивують, заворожують, дихають магією слова.
Образ саду у поезії «Осінній сад ще яблучка глядить…» відтінений ніжністю, ласкавістю, від нього віє таємничою казковістю:
І цілу ніч щось тихо шарудить,
І чорні вікна стигнуть в переляках.
Між стовбурами пробігає тінь...
Знову помічаємо контрастність кольорів. Ніч, тінь (чорний колір) та «світанків очі променисті»,білий кінь(білий колір). Людині властиво сумувати за прожитими роками та прагнути повернути їх, хоча б
через спогади. На мою думку, виразником цієї теми є
образ білого коня: «Між стовбурами пробігає тінь... А у світанків очі
променисті. То білий кінь, то білий-білий кінь шукає літо у сухому листі.». Відповідно в образі сухого листя вбачаємо старість, похилий вік.
 Трагічність останнього образу підкреслює означення сухе, тобто неживе.
         Вималювавши окремі грані, поетеса представляє цілісний образ осені,який спостерігаємо у кількох поезіях. Образ «осінніх карнавалів» у поезіі «Марнували літечко, марнували...» є, на мою думку, втіленням
основного образу циклу. Спочатку «осінні карнавали» засвідчують прихід
осінньої пори року: «Марнували літечко, марнували, а тепер осінні вже
карнавали». Далі образ переноситься чи то в площину хронологічну (вік), чи то психологічну (емоції): «Душа задивиться в туман і марить обрисами
літа», де літо – образ юності чи щастя відповідно. Наступні рядки
піднімають образ «осінніх карнавалів» на філософський рівень: «Чи, може, це приснилось нам купання в річці Геракліта?». Такий ефект досягається через внесення у текст поезії згадки про грецького філософа та його ідеї щодо проблем буття. Той факт, що образ «осінніх карнавалів» винесено у назву циклу, свідчить про його філософську спрямованість .
        Цікава реалізація образу осені в останній поезії циклу «Старі дуби,
спасибі вам за осінь...». На початку поезії він виступає у значенні
пори року та емоцій, які осінь викликає у душі ліричної героїні: «Старі дуби, спасибі вам за осінь, за відлітання радості і птиць.». Далі значення образу виростає до мірила духовності людини, що протиставляється суєтності світу:«Ще, певно, я затуркана не зовсім, що чую шурхіт княжих багряниць.»  У наступних рядках, на мою думку, сфокусовані всі названі раніше вияви образу: «Моя княгине! Ти ідеш вмирати, піднявши вгору стомлене лице». Образ княгині є вираженням нечленованого, багатовимірного, цілісного образу осені. Займенник «моя» зближує його з образом головної героїні. В останніх рядках поезії осінь виростає до образу істини: «Я плачу й можу сліз не витирати. Старі дуби, спасибі вам за це.». Адже не соромиться сліз людина, що пізнала щось вище, істинне.
Отже, у циклі «Осінні карнавали» бачимо образ осені, що належить до
традиційних поетичних. Але у кожній поезії авторка, висвітлюючи певну
його грань, створює оригінальний, багатовимірний, власне костенківський
образ.
     Осінь-це прекрасна пора року! Ось чому її так люблять люди мистецтва. Читайте пейзажні твори, і вам неодмінно, хоч на мить,забажається відчути себе поетом!